Найкоротша консультація у психолога: коли фахівець - майстер своєї справи!

Існує думка, що «кожен сам собі психолог». Щось у цьому є, але погодитися з такими висновками повністю не можу. Психологія - настільки тонка наука, що не всім під силу вміти докопуватися до глибин людської душі. Відомо, що наші проблеми в безлічі випадків пов'язані з накопиченими дитячими переживаннями, і їх усунути в дорослому віці не так вже й легко. Допомогти розібратися може тільки людина з гарним радою: і це не хтось із родичів або друзів зі своїм «все буде добре», а психолог.

Дана історія, яку повідає представниця такій непростій професії, про батька і сина. Папа настільки був незадоволеним своїм відростком, що навіть на прохання дружини пішов з нею на психологічну консультацію. Як же його шокувало те, в чому криється проблема. Адже так чинять багато батьків! Прочитавши оповідання, ти дізнаєшся про головну помилку у виховання дітей і не будеш забувати, що дітворі часто не вистачає лише однієї речі ...

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Перший раз у мене. Я втомлена (5-я консультація), голодна і від цього, чомусь спокійна і незворушна.

- Я перший раз у психолога! - Каже роздратовано чоловік. Жовна ходять. Всім виглядом показуючи: «Якого біса».

- Мене дружина вмовила!

- І?

-? Що і !! Син у нас. У мене. Дебіл! - Розпалювався він.

- Дебіл - це психіатричний діагноз, - втомлено кажу я. - Ваш син в цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже на мене дивиться, як на дебілка. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: «Ти до кого мене привела, ваще?!» Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки, затиснула між колінами. Він досадливо морщиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

- От ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?

- З ким?

- З сином!

- А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: «? Де ти цю дуру знайшла» Але дружина досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію - всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мені.

- Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як ...

- Як?

- Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред килимка стоять. Я йому: «Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити ». Сто разів говорив йому, ставь черевики збоку, так немає, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері геть грубіянить. Вдома нічого не робить. Всі слова, як об стіну горох. Ні сорому, ні совісті. І ось, як, як себе з ним вести?! Як спільну мову знайти. Ви ж психолог, ну так порадьте! Є у вас рецепт?

- Є, - відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.

- І рішення є?

- Є, - чманієш від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першою. І мене вчили, що перша зустріч - це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапії мови немає. Тим більше про якому б то не було рішенні. Що на мене найшло ...

- Я правильно зрозуміла, що Ви не знаєте як розмовляти з сином і не можете знайти з ним спільну мову?

- Ну так, сказав же!

- Рішення є, дуже просте. Але не знаю, чи впораєтеся ви з ним, - з абсолютно щирим сумнівом кажу я.

- Ну? Говоріть!

- Це не говорити, це зробити необхідно.

- Чого зробити-то?

- Як ім'я вашого сина?

- Антон.

І тут я зовсім Борзов (колеги мене зрозуміють, про що я), дістаю аркуш паперу, маркер пишу на ньому «син Антон, 14 років», кладу в дальній кут кабінету і пропоную чоловікові представити свого сина, що стоять на цьому аркуші.

- Вийшло? - Запитую.

- Так.

- А зараз повільними кроками підійдіть до листу, встаньте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.

З явним сумнівом на обличчі, він робить це. Закриває очі.

- А тепер скажіть що відчуваєте?

- Самотність страшне. Сльози в горлі. Плакати хочу.

- Від чого?

- Від образи. Всі смикають, шпиняют. Щось не так, це. Жити не хочеться. Я як урод якийсь для всіх.

- Для кого для всіх?

- Ну для всіх.

- Для кого?

- Ну, батька.

- А чого б хотілося від нього?

- Щоб хоч раз похвалив. Запитав як справи. Щоб не кричав. Щоб ... я ж теж чоловік, щоб пишався мною.

- Зробіть вдих і на видиху виходите з аркуша.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

- Я все зрозумів, - раптом тихо майже пошепки він. - Все зрозумів. Я себе так само маленький відчував. А від батька одні докори. Тепер я так само. Я зрозумів усе. Дякую.

Очі в нього і в дружини зелені. Ясні. І вуха в нього якісь добрі, зворушливі ...

18 хвилин все тривало. Перший раз в моєму житті.

Похвали ... Дитині часто не вистачає просто банальних слів «молодець», «розумник» тощо. Ранима дитяча душа не виносить тільки одну критику, і потім від комплексів неповноцінності, накопичених в дитинстві, з роками важко позбутися. Люби і хвали свою найбільшу цінність у житті, що б не траплялося. І до того ж поділися історією з друзями - їм буде теж корисно і цікаво дізнатися про це тонкому прийомі психолога від Бога.